Одна з найновіших і найбільш лячних книжок неперевершеного майстра жаху Стівена Кінга! Девін Джонс, студент університету, знаходить на літо роботу в парку атракціонів. Відтепер він — продавець 1 страница

thriller

Стивен

Кинг

http://www.litmir.net/a/?id=478

Країна розваг

Одна з найновіших і найбільш лячних книжок неперевершеного майстра жаху Стівена Кінга! Девін Джонс, студент університету, знаходить на літо роботу в парку атракціонів. Відтепер він — продавець веселощів і радості. Але він і гадки не має, яка безодня відкриється йому в цій країні розваг…

24.07.2014

uk

en

Андрей

Веревкин

indd2fb2, FictionBook Editor Release 2.6

12 May 2014

http://www.litmir.net

6D8CE444-7594-42AD-813C-833532A2E182

1.0

Стівен Кінг. Країна розваг.

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

Харків

978-966-14-7512-9 (fb2)

Стівен Кінг

Країна розваг

Доналду Вестлейку

Машина в мене була, однак восени тисяча дев’ятсот сімдесят третього року до «Джойленду» від «Пляжного готелю» місіс Шопло в містечку Гевенз-Бей я діставався переважно пішки. Мені здавалося, так буде краще. А власне, найкраще. На початку вересня пляж Гевен-Біч стояв майже порожній, і це було суголосно моєму настрою. Та осінь виявилася найпрекраснішою в моєму житті. Я так вважаю дотепер, хоч минуло вже сорок років. Та водночас я ще ніколи не почувався таким нещасним. Це теж правда. Люди думають, що перше кохання солодке і приємне, та ще солодшим воно стає, коли перший зв’язок рветься. Про це склали тисячу пісень у стилі поп і кантрі, ви їх чули — якомусь дурнику розбили серце. Утім, те перше розбите серце болить найбільше, загоюється найповільніше і залишає по собі найпомітніший шрам. Що в цьому солодкого?

* * *

Увесь вересень і початок жовтня небо над Північною Кароліною було ясним, а повітря теплим навіть о сьомій ранку, коли я виходив зі своєю квартирки на другому поверсі й спускався зовнішніми сходами. Навіть якщо з дому я виходив у легкій куртці, то вже на другій половині тих трьох миль, що відділяли містечко від парку розваг, куртка теліпалася, зав’язана на поясі.

Першу зупинку я робив у «Кондитерській Бетті» — купував пару ще теплих круасанів. По піску за мною тяглася моя тінь, щонайменше двадцять футів завдовжки. Над головою кружляли чайки — вони вловили пахощі круасанів, загорнутих у воскований папір. А коли я повертався (зазвичай це було близько п’ятої вечора, хоча іноді й довше затримувався — у Гевенз-Бей, містечку, яке з кінцем літа поринало в сон, мене ніхто не чекав), тінь супроводжувала мене по воді. Коли починався приплив, вона похитувалася на хвилях, наче повільно танцювала хулу



[1]

.

Звісно, я не певен на сто відсотків, але мені здається, хлопчика, жінку й собаку я побачив, ще коли вперше вирушив тим шляхом. Уздовж усього узбережжя між містечком і манливими мерехтливими блискітками «Джойленду» тяглася низка літніх будиночків. Чимало серед них було дорогих, чимало вже наглухо зачинили після Дня праці

[2]

. Та тільки не найбільший з них, не той, що нагадував зелений дерев’яний замок. Дощана доріжка вела від широкого заднього дворика до того місця, де водорості поступалися дрібному білому піску. У кінці доріжки стояв столик для пікніка, який затіняла велика яскраво-зелена пляжна парасолька. Під нею сидів хлопчик на інвалідному візку. На голові в нього була бейсболка, а ноги від попереку й донизу навіть у найтепліші дні, коли температура коливалася в межах сімдесяти градусів

[3]

, вкривала ковдра. На мій погляд, йому було років п’ять, не більше від семи так точно. Собака, джек-рассел-тер’єр, або лежав коло нього, або сидів біля ніг. Жінка сиділа на одному зі стільців біля столика, іноді читала книжку, та переважно просто дивилася на воду. Вона була дуже вродлива.

Дорогою туди чи назад я завжди махав їм на знак привітання, і хлопчик відповідав мені помахом руки. Вона — ні, принаймні попервах. Тисяча дев’ятсот сімдесят третій був роком нафтового ембарго ОПЕК, роком, коли Річард Ніксон заявив, що він не шахрай, роком, коли померли Едвард Г. Робінсон та Ноел Ковард. То був втрачений рік Девіна Джонса. Я був двадцятиоднорічним незайманцем з літературними претензіями. Усе моє майно складалося з трьох пар джинсів, чотирьох пар боксерських трусів, «форда»-драндулета (з хорошим радіо), скороминущих суїцидальних намірів і розбитого серця.

Приємно, правда?

* * *

Серцеїдку звали Венді Кіґан, і вона не заслуговувала на такого хлопця, як я. Щоб дійти цього висновку, мені знадобилася більша частина життя, проте ви ж знаєте, як стара приказка мовить: краще пізно, ніж ніколи. Вона була з Портсмута, штат Нью-Гемпшир, я походив з Саут-Бервіка, штат Мен. По суті, її можна було назвати моєю сусідкою. Ми почали «ходити разом» (як це модно було казати в ті часи) на першому курсі УНГ

[4]

— познайомилися на вечірці для фрешменів, хіба не казка? Як в одній з тих поп-пісень.

Два роки ми були нерозлучні, скрізь ходили й усе робили разом. Усе, крім «цього». Ми обоє вчилися й працювали при університеті. Вона в бібліотеці, я в їдальні «Коммонз». Нам випав шанс зберегти цю роботу протягом літа тисяча дев’ятсот сімдесят другого, і авжеж, ми ним скористалися. Гроші там платили не такі аж великі, але можливість бути разом видавалася безцінною. Я думав, що влітку тисяча дев’ятсот сімдесят третього все буде так само, поки одного дня Венді не заявила, що її подруга Рене знайшла їм роботу в універмазі «Філінз» у Бостоні.

— А мені тепер що робити? — спитав я.

— А ти зможеш приїжджати до мене, — відповіла вона. — Я буду страшенно скучати за тобою, але правда, Дев, нам із тобою тільки на користь піде, якщо ми трохи побудемо нарізно.

Слова, що найчастіше віщують кінець. Напевно, ця думка відбилася в мене на обличчі, бо Венді стала навшпиньки й поцілувала мене.

— У розлуці любов міцнішає, — сказала вона. — Крім того, якщо в мене буде своє житло, ти зможеш залишитися на ніч.

Але, кажучи це, вона не дивилася на мене, та й на ніч я в неї ніколи не залишався. «Забагато сусідок, — казала вона. — Замало часу». Звісно, такі проблеми можна було легко подолати, проте чомусь ми цього не зробили, що само по собі мало би бути для мене промовистим знаком. Озираючись назад, я бачу, наскільки промовистим насправді він був. Кілька разів ми підійшли до «цього» впритул, але «це» так і не сталося. Вона завжди зупиняла мене, а я не наполягав. Я був дуже галантним, хай поможе мені Бог. Відтоді я частенько замислювався над тим, що б змінилося (на краще чи на гірше), якби я таким не був. Але тепер я точно знаю, що галантним хлопцям рідко дають. Напишіть це на аркуші паперу й повісьте в себе на кухні.

* * *

Перспектива провести ще одне літо, замітаючи підлогу в їдальні й складаючи брудні тарілки у старезні посудомийні машини в їдальні, не надто мені всміхалася, особливо коли Венді за сімдесят миль на південь милуватиметься яскравими вогнями Бостона. Але то була постійна робота, якої я потребував, а інших підробітків не намічалося. Та раптом у лютому нагода змінити роботу приїхала до мене на конвеєрі з брудним посудом.

Того дня хтось читав «Керолайна Лівінґ», запихаючись стравами дня — бургерами «Мексикалі» й картоплею-фрі «Карамба». Цей хтось залишив на таці журнал, а я його підібрав разом із тарілками. Хотів був викинути у смітник, та потім передумав. Безплатне чтиво — воно й в Африці безплатне чтиво. (А я мусив заробляти собі на навчання, не забувайте про це.) Я запхав його собі в задню кишеню та й геть забув, аж поки не прийшов у свою кімнату в гуртожитку. Там, коли я перевдягав штани, журнал випав на підлогу й розгорнувся на розділі з оголошеннями.

Той, хто читав журнал, обвів кружальцем декілька оголошень про роботу… хоча зрештою, напевно, ця людина вирішила, що вони всі їй не підходять, інакше «Керолайна Лівінґ» не опинилася б на конвеєрі. Оголошення, на яке я звернув увагу, містилося ближче до кінця сторінки, хоч його й не обвели. Перший рядок жирними літерами проголошував: «РОБОТА ПОБЛИЗУ РАЮ!» Хіба міг англійський філолог прочитати таке і не пійматися на гачок? І хіба міг похнюплений двадцятиоднорічний юнак, у чиїй душі наростав страх, що його дівчина віддаляється од нього, не піддатися чарам, коли уявляв собі роботу в місці під назвою «Країна розваг»

[5]

?

В оголошенні був номер телефону, і я, не в змозі опиратися імпульсу, подзвонив. Через тиждень у мою поштову скриньку в гуртожитку лягла заява про працевлаштування. У листі, що її супроводжував, було написано: якщо я хочу отримати роботу на все літо і повний день (а я хотів), то виконуватиму багато різних доручень, і майже всі вони будуть пов’язані з допомогою відвідувачам. Я повинен мати чинне посвідчення водія, а також пройти співбесіду. Наближалися весняні канікули, тож я міг пожертвувати поїздкою на тиждень додому в Мен і натомість з’їздити на цю співбесіду. Та тільки я планував провести хоча б частину цього тижня з Венді. Може, у нас би навіть дійшло до «цього».

— Їдь на співбесіду, — сказала Венді, коли я їй розповів. Ані тіні вагання не промайнуло в її голосі. — Принаймні буде пригода.

— Мені б з тобою була пригода, — завважив я.

— У нас буде повно часу наступного року. — Вона зіп’ялася навшпиньки й цьомнула мене. (Вона завжди ставала навшпиньки.) Чи зустрічалася вона вже тоді з тим іншим хлопцем? Мабуть, ні, але, безперечно, уже накинула на нього оком, бо він разом із нею слухав курс «Основи соціології». Про це мала знати Рене Сент-Клер, і якби я спитав, вона б, швидше за все, мені все вивалила (патякати язиком було улюбленою справою Рене, сто відсотків, що на сповіді вона доводила священика до виснаження), але є такі речі, про які краще не знати. Наприклад, чому дівчина, яку ти кохав усім серцем, постійно відмовляла тобі, але практично за першої ж нагоди стрибнула в ліжко з іншим хлопцем. Я не певен, що людям удається повністю забути своє перше кохання — десь там глибоко всередині воно все ще запускає пазури. Якась частина мого «я» досі хотіла б знати, що було зі мною не так. Чого мені бракувало. Тепер мені перевалило за шостий десяток, волосся посивіло, я переміг рак простати, але мені досі хочеться знати, чому я не підійшов тоді Венді Кіґан.

* * *

Я сів на поїзд, що називався «Південним» і курсував від Бостона до Північної Кароліни (ніякої пригоди в цій поїздці не було, зате вона коштувала дешево), а від Вілмінґтона до Гевенз-Бей дістався автобусом. Співбесіду зі мною проводив Фред Дін, котрий (серед інших своїх обов’язків) виконував у «Джойленді» роль менеджера з найму працівників. Чверть години порозпитувавши мене про різне, а потім глянувши на моє водійське посвідчення і свідоцтво про закінчення курсів невідкладної допомоги, видане Червоним Хрестом, він вручив мені пластиковий бейджик на шнурку. Великими літерами на ньому було написано «ВІДВІДУВАЧ», стояла дата того дня й усміхалося мультяшне зображення синьоокої німецької вівчарки, яка чимось нагадувала відомого дойду Скубі-Ду.

— Погуляй трохи парком, — запропонував Дін. — Покатайся, якщо захочеш, на «Колесі Кароліни». Атракціони ще не всі запустили, але цей працює. Скажи Лейну, що я дозволив. Я тобі дав перепустку на один день, але ти маєш повернутися сюди до… — Він позирнув на наручний годинник. — Ну скажімо, до першої. Скажеш, чи не передумав працювати. У мене лишилося п’ять вільних місць, але всі вони однакові — для

привітних помічників

.

— Дякую, сер.

Він усміхнувся і кивнув.

— Не знаю, як тобі, а мені цей парк до душі. Тут усе трохи старе і розхитане, але в цьому є свій шарм. Я колись пробував працювати у Діснея, не пішло. Там занадто… не знаю…

— Корпоративно? — здогадався я.

— Точно. Занадто корпоративно. Усе таке до блиску натерте, гламурне. Кілька років тому я вернувся в «Джойленд». І не пожалкував ні разу. Ми тут усе робимо трохи навмання — в цьому парку ще зберігся давній дух мандрівних цирків. Іди, повештайся. Подумаєш, як тобі. А ще важливіше — відчуєш, як тобі.

— А можна спершу одне запитання?

— Звісно.

Я тицьнув пальцем у свою перепустку.

— Що це за псина?

Фред усміхнувся на всі тридцять два.

— Це веселий песик Гові. Талісман «Джойленду». Парк побудував Бредлі Істербрук, перший Гові був його собакою. Того пса вже давно нема серед живих, але якщо ти працюватимеш тут цього літа, то бачитимеш його постійно.

І це виявилося правдою… і неправдою водночас. Проста загадка, та розгадка трохи далі попереду.

* * *

«Джойленд» був незалежним парком атракціонів, не таким великим, як «Сікс Флеґс»

[6]

, і до «Діснейворлду» йому було дуже далеко, та все ж його площа вражала: а надто коли Джойленд-авеню, головна вулиця, і Дорога Гінчаків, другорядна вулиця, стояли майже порожні й здавалося, що завширшки вони як дороги на вісім смуг. Я чув дзижчання бензопилок і бачив чимало роботяг — найбільша бригада трудилася на «Громовиці», одній з двох «американських гірок» «Джойленду», — та відвідувачів ще не було, бо парк відкривався лише п’ятнадцятого травня. Однак працювало декілька фургончиків, які заробляли тим, що продавали обіди робітникам, та ще стара леді перед яткою провісниці майбутнього, розцяцькованою зірками, дивилася на мене пильно й підозріливо. За одним винятком, усі атракціони було наглухо зачинені.

За винятком «Колеса Кароліни». Було воно заввишки сто сімдесят футів

[7]

(про це я дізнався згодом) і оберталося дуже повільно. Біля нього стояв дебелий м’язистий чолов’яга у линялих джинсах, потертих і заквецяних брудом замшевих чоботах та майці. На голові в нього був хвацько зсунутий набік капелюх-котелок, що прикривав вугільно-чорне волосся. За вухом стирчала цигарка без фільтра. Він скидався на комічного карнавального кликуна з якогось старого коміксу. На помаранчевому дерев’яному ящику біля нього стояв відкритий ящик з інструментами і великий портативний радіоприймач. «Зе Фейсез» співали «Лишися зі мною». Чоловік пританцьовував у такт, тримаючи руки в задніх кишенях джинсів і погойдуючи стегнами. На мить у мене в голові промайнула думка, абсурдна, проте кришталево ясна: «Коли я виросту, хочу бути схожим на нього».

Він показав на мою перепустку.

— Тебе Фредді Дін прислав, так? Сказав, що все зачинено, але на великому колесі покататися можеш.

— Так, сер.

— Катання на колесі означає, що тебе приймуть. Він любить, щоб ті, хто ввійшов до числа небагатьох обраних, оглядали місцевість з висоти пташиного польоту. Ти станеш до роботи?

— Напевно.

Чоловік простягнув руку.

— Я Лейн Гарді. Ласкаво просимо на борт, хлопче.

Я відповів йому рукостисканням.

— Девін Джонс.

— Радий знайомству.

Він пішов доріжкою, що спадисто підіймалася до атракціону, що неквапом обертався, узявся за довгий важіль, схожий на важіль перемикання передач в автомобілі, та потягнув його на себе. Колесо повільно зупинилося. Розфарбована у яскраві барви кабінка (на кожній з них було зображення веселого песика Гові) погойдувалася, готова прийняти пасажира.

— Залазь, Джонсі. Ти злетиш угору, де повітря прозоре і кінця-краю не видно просторам.

Я заліз у кабінку й зачинив дверцята. Лейн поторсав їх, щоб пересвідчитися, що замкнено надійно, опустив захисну перекладину й пішов назад до свого пульту керування.

— Капітане, до зльоту готовий?

— Думаю, що так.

— Дивовижа чекає. — Він підморгнув мені й посунув важіль керування вперед. Колесо знову почало обертатися, і зненацька Лейн Гарді опинився піді мною. Він дивився вгору. Так само, як і стара жінка біля палатки для ворожіння. Вона вигнула шию і затулила очі від сонця. Я весело помахав їй рукою. Вона помахом не відповіла.

Я піднімався понад усім, що було внизу, крім химерних вигинів і проваль «Громовиці», відчував прохолоду повітря, такого, яким воно буває напровесні, і мені здавалося (тупо, але правда), що всі мої турботи й негаразди лишилися десь унизу.

«Джойленд» не був тематичним парком, і це дозволяло зібрати в ньому потроху різних атракціонів. Другі «американські гірки» звалися «Скаженою трясучкою». Крім того, була ще водяна гірка — «Плюсь-Хрясь капітана Немо». На дальньому західному кінці парку розташовувався окремий маленький парк для дітлахів — так зване «село Виляй-Крути». Ще була зала для концертів, де здебільшого виступали (про це я теж дізнався пізніше) другосортні співаки кантрі та рок-музиканти, чий пік популярності припав на п’ятдесяті-шістдесяті роки. Пам’ятаю, якось там дали спільний концерт Джонні Отіс і великий Джо Тернер. Я ще спитав у Бренди Раферті, головного бухгалтера (котра також виконувала роль мами дівчаток-скаутів для

голівудських кралечок

), хто вони такі. Брен подумала, що я тупак. Я подумав, що вона стара. Напевно, ми обоє мали рацію.

Лейн Гарді почекав, коли я піднімуся аж на самісінький верх, а тоді зупинив колесо. Я сидів у кабінці, яка погойдувалася на вітрі, міцно тримався за перекладину і дивився на досі не знайомий мені світ. На захід простягалася рівнинна місцевість Північної Кароліни, неймовірно зелена як для хлопця з Нової Англії, який звик вважати березень всього-на-всього холодним і брудним провісником справжньої весни. На сході лежав океан. Темно-сині хвилі з металевим відливом розбивалися пінними кремово-білими баранцями на березі, уздовж якого я впродовж кількох місяців носитиму в обидва боки своє розбите серце. А просто переді мною виднілися веселі каруселі «Джойленду» — великі й маленькі атракціони, концертна зала та ятки, сувенірні крамнички й автобус «Веселий пес», що розвозив відвідувачів по найближчих мотелях і, авжеж, на узбережжя. На півночі лежав Гевенз-Бей. З висоти пташиного польоту над парком (згори, де повітря прозоре) містечко здавалося купкою дитячих кубиків, над яким вивищувалися і вказували на сторони світу чотири шпилі церкви.

Колесо знову рушило. Я спускався, наче малий у оповіданні Редьярда Кіплінга, що їхав на хоботі в слона. Лейн Гарді зупинив колесо, проте дверцята мені не відчинив. Зрештою, я вже майже був працівником.

— Ну і як?

— Супер, — сказав я.

— Ага, непогано як на бабусин атракціон. — Він поправив свій котелок, скосивши його на інший бік, і поглянув на мене оцінюючи. — Скільки в тобі зросту? Шість і три

[8]

?

— Шість і чотири.

— Ага. Побачимо, як тобі сподобається катати свої шість і чотири на колесі в середині липня у шкурі, співаючи «З днем народження» якомусь розбещеному малому шмаркатому засранцю з цукровою ватою в одній руці і напіврозталим ріжком морозива в іншій.

— У якій шкурі?

Але Гарді вже йшов до своєї машинерії і не відповів. Може, не розчув через радіо, бо з нього саме горлав «Крокодилячий рок». А може, хотів, щоб моя майбутня праця в ролі одного з

веселих песиків

«Джойленду» стала сюрпризом.

* * *

До зустрічі з Фредом Діном я мав убити понад годину, тому прогулявся Дорогою Гінчаків до вагончика, де продавали гарячі обіди (й, судячи з усього, бізнес ішов непогано). Не все в «Джойленді» було пов’язано з собачою темою, проте їй присвятили чимало місць. Не винятком стала і ця забігайлівка, під вивіскою «Смаколики-цуциколики». Мій бюджет для цієї подорожі в пошуках роботи був сміховинно малим, проте я подумав, що кілька баксів на чилі-доґ і паперовий пакетик картоплі-фрі якось уже дозволю собі витратити.

Коли я порівнявся з яткою хіроманта, переді мною виросла Мадам Фортуна. Хоча це не зовсім правильно, бо Фортуною вона була лише в період з п’ятнадцятого травня до Дня праці. Протягом цих шістнадцяти тижнів вона вбиралася у довгі спідниці, сітчасті багатошарові блузки й шалі, прикрашені розмаїтими кабалістичними символами. У вухах у неї теліпалися золоті кільця, такі важкі, що відтягували мочки, і розмовляла вона з сильним циганським акцентом, завдяки якому здавалася персонажем з фільму жаху тридцятих років, з тих, де показували оповиті імлою замки й зловісно завивали вовки.

Решту місяців року вона була бездітною вдовою з Брукліну, яка колекціонувала статуетки Гуммель

[9]

і любила дивитися фільми (особливо сльозливі мелодрами, де якась дівчинка захворює на рак і красиво вмирає). Того дня на ній був скромний чорний діловий костюм зі штанами й туфлі на низьких підборах. Кольоровий штрих додавав рожевий шарфик навколо шиї. Голову Фортуни вінчала кучма густих неслухняних сивих кучерів, проте то була перука і поки що вона зберігалася під скляним куполом у будиночку в Гевенз-Бей. Власне волосся віщунки було коротко стрижене й фарбоване в чорний колір. Фанатка любовних історій із Брукліну і провидиця Фортуна мали тільки одну спільну рису: обидві вважали себе екстрасенсами.

— Над тобою нависла тінь, юначе, — проголосила вона.

Опустивши погляд, я побачив, що вона цілковито має рацію. Я стояв у тіні «Колеса Кароліни». І вона теж.

— Та не ця, дурко. Над твоїм майбутнім. Ти відчуватимеш голод.

Я вже його відчував, до того ж сильний, проте цуциколик завдовжки з фут невдовзі його втамує.

— Це дуже цікаво, місіс… е-е…

— Розалінд Ґолд. — Ворожка простягнула руку. — Але ти можеш називати мене Роззі. Як усі. Хоча поки сезон… — Вона ввійшла в образ, тобто заговорила так, наче вона — Бела Луґоші

[10]

, тільки з грудьми. — Боки дзезон, я…

Фортуна

!

Я потиснув їй руку. Якби вона була не лише в образі, а й у костюмі, на зап’ясті б задзеленчало з півдесятка золотих браслетів.

— Дуже приємно. — І, приміряючи той самий акцент: — А я…

Дефін

!

Вона навіть не всміхнулася.

— Це ірландське ім’я?

— Так.

— Ірландці сповнені журби, багато хто з них володіє даром бачити. Не знаю, чи ти маєш у собі цей дар, однак таку людину ти зустрінеш.

Насправді я був сповнений радості… поряд із усепоглинущим бажанням запхати в себе цуциколика, бажано приправленого чилі. Усе це дуже нагадувало пригоду. Я сказав собі, що це відчуття вивітриться, коли я наприкінці робочого дня вимиватиму туалети чи витиратиму блювотиння з сидінь «Чашок-кружляшок», але на ту мить усе здавалося просто ідеальним.

— Ви відпрацьовуєте свій образ?

Вона випросталася в повен зріст (щонайменше п’ять футів шість дюймів

[11]

).

— Ніякий це не образ, дитинко. — Вона промовила «обрез» замість «образ». — Євґеї — найчутливіша ґаса у світі. Це всім відомо. — І заговорила без акценту. — Крім того, працювати в «Джойленді» краще, ніж ворожити по руці на Другій авеню. Журливий ти чи ні, ти мені подобаєшся. Від тебе йдуть хороші вібрації.

— Це одна з моїх улюблених пісень «Біч Бойз».

— Але попереду на тебе чекає велике горе. — Вона помовчала: старий, як світ, трюк із підкресленням важливості. — І, напевно, небезпека.

— А ви бачите в моєму майбутньому вродливу жінку з темним волоссям? — Венді була вродлива жінка з темним волоссям.

— Ні, — сказала Роззі. А наступні її слова змусили мене заклякнути на місці. — Вона в твоєму минулому.

Оо-кей.

Я обійшов її, намагаючись не торкатися, і рушив у бік цуциколиків. Вона була шарлатанкою. Щодо цього я не мав ні найменших сумнівів, та торкатися її чомусь не хотілося.

Але марно. Вона пішла за мною.

— У тебе в майбутньому — маленька дівчинка і хлопчик. У хлопчика є собака.

— Напевно, веселий песик. І звуть його Гові.

Мою спробу розрядити обстановку Роззі цілковито проігнорувала.

— На дівчинці червона кепка, в руках у неї лялька. Одне з цих дітей має дар бачити. Котре з них — не знаю. Це від мене приховано.

Цієї частини її гри я майже не чув, бо думав про те, що вона сказала раніше, зі звичайним акцентом мешканки Брукліну:

вона в твоєму минулому.

Згодом з’ясувалося, що Мадам Фортуна багато в чому помилялася, проте справжні екстрасенсорні здібності в неї теж були, і того дня, коли я проходив співбесіду щодо літньої роботи у «Джойленді», вони працювали на повну потужність.

* * *

Роботу я отримав. Містера Діна особливо порадувало моє свідоцтво про вміння надавати невідкладну допомогу, видане Асоціацією молодих християн того літа, коли мені виповнилося шістнадцять. Літа, яке я називав «літом нудьги». Упродовж наступних років я дізнався, що в нудьги є чимало переваг.

Я повідомив містерові Діну, коли в мене закінчується навчання, і пообіцяв, що приїду в «Джойленд» за два дні по тому, на командні збори й підготовку. Ми поручкалися, і він привітав мене в лавах працівників. Певної миті я навіть думав, що він попросить мене гавкнути з ним разом, як веселий песик, або щось із цієї опери зробити, але він лише побажав мені вдалого дня і вийшов зі мною з офісу, низенький чоловічок з пронизливим поглядом і граційною ходою. Стоячи на маленькому ґанку з цементних блоків перед офісом для найму працівників, слухаючи шум прибою і вдихаючи вологе солоне повітря, я знову відчув радість і несамовите бажання, щоб уже почалося літо.

— Ви тепер у розважальному бізнесі, юний містере Джон, — сказав мені новоспечений бос. — Це, звісно, не мандрівний цирк, нині ми вже від цього трохи відійшли, але не те щоб і дуже далеко. Ви розумієте, що це означає — бути у розважальному бізнесі?

— Ні, сер, не дуже.

Погляд у нього був урочистий, проте в кутиках рота сховалася усмішка.

— Це означає, що лохи мають виходити звідси усміхненими. І до речі, якщо я почую, що ти звеш відвідувачів лохами, вилетиш звідси так швидко, що й не знатимеш, звідки той копняк узявся. Я маю право їх так називати, бо я в розважальному бізнесі відтоді, як голитися почав. Лохи вони і є лохи — нічим не відрізняються від того села неасфальтованого з Оклахоми й Арканзасу, яке лазило з роззявленими ротами по кожному ярмарку, де я працював після Другої світової. Люди, які приходять у «Джойленд», може, і вдягнені краще, і їздять на «фордах» і «фольксвагенах» замість пікапів, та однаково тут вони перетворюються на лохів з роззявленими ротами. Якби було інакше, ми б тут не сиділи. Але поза очі ти маєш звати їх ховрашками. Коли вони почують це слово, то подумають, що це про тваринок, яких десь показують. Але ми ж знаємо. Вони ховрашки, містере Джонс, гарненькі пухкенькі ховрашки, які люблять розваги й скачуть з атракціону на атракціон, від палатки до палатки, як від нірки до нірки.

Він мені підморгнув і потис плече.

— Ховрашки мають виходити звідси задоволеними, бо інакше потік відвідувачів вичахне і ми швидко вилетимо в трубу. Я вже бачив таке раніше. Усе відбувається дуже швидко. Це парк розваг, юний містере Джонс, тож пестьте ховрашків і якщо вже тягаєте за вушка, то робіть це дуже ніжно. Словом, розважайте їх.

— Добре, — сказав я… хоч і не знав, наскільки весело буде відвідувачам, коли я поліруватиму «Диявольські вагончики» — джойлендівську версію електромобілів, — чи вестиму підмітальну машину Дорогою Гінчаків після того, як ворота зачинятимуть на ніч.

— І не здумай залишити мене з носом. Ти мусиш бути тут у погоджений день і за п’ять хвилин до погодженого часу.

— Добре.

— У шоу-бізнесі є два важливі правила, малий: стеж за своїм гаманцем… і показуйся вчасно.

* * *

Коли я пройшов попід великою аркою, на якій неоновими літерами (наразі вимкненими) було написано «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДЖОЙЛЕНДУ», і вийшов на паркувальний майданчик, де майже не було машин, то побачив Лейна Гарді, який стояв, спершись на ятку зачиненої каси, й курив сигарету, що раніше була в нього за вухом.

— Курити на території тепер заборонено, — пояснив він. — Нові правила. Містер Істербрук каже, що ми будемо першим парком в Америці, який їх запровадив, але не останнім. Отримав роботу?

— Так.

— Вітаю. Фредді просвітив тебе щодо ярмарків і мандрівних цирків?

— Щось типу того.

— Про те, щоб пестити ховрашків, казав?

— Ага.

— Фред буває діставучим дядьком, але в розважальному бізнесі він уже віддавна, все бачив по два рази, і він не помиляється. Я думаю, у тебе все вийде. Є в тобі щось таке ярмарково-карнавальне, хлопче. — Він махнув рукою на парк із його принадами, що вирізьблювалися на тлі безхмарного блакитного неба: «Громовиця», «Скажена трясучка», химерні вигини й повороти водяної гірки капітана Немо та — авжеж — «Колесо Кароліни». — Хтозна, може, цей парк — твоє майбутнє.

— Може, — сказав я, хоча вже точно знав, яким буде моє майбутнє: я писатиму романи й оповідання з тих, які публікують у «Нью-Йоркері». Я все ретельно спланував. Звісно, весілля з Венді Кіґан я теж ретельно спланував, як і те, що ми дочекаємося, коли нам стукне по тридцять, а тоді народимо пару дітлахів. Коли тобі двадцять один, життя — це карта доріг. Уже в двадцять п’ять ти підозрюєш, що тримав карту догори дриґом, у сорок тебе опановує цілковита впевненість у цьому. А на той час, коли тобі виповнюється шістдесят, повірте мені на слово, ти розумієш, що ти, бляха, заблукав.

— А Роззі Ґолд ошелешила тебе фортунівськими побрехеньками?

— Е-е…

Лейн усміхнувся.

— І нащо я питаю? Просто запам’ятай, хлопче: дев’яносто відсотків того, що вона каже, — це справді брехня. Інші десять… скажімо так: бувало, вона казала людям таке, що в них волосся ставало сторч.

Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 6 | Нарушение авторских прав


3106358376061905.html
3106378733924590.html
    PR.RU™